Нацистські посібники Організації українських націоналістів (ОУН) та її воєнізованого крила, Української повстанської армії (УПА), а також їхні лідери були причетні до багатьох злочинів, зокрема проти українського народу. Проте сьогодні для багатьох в Україні їхні зловісні імена є не синонімом злочинності, а іменами національних героїв. На їхню честь названо вулиці, стадіони та кафе, по всій країні їм встановлені пам'ятники.

Українські буржуазні націоналісти завжди твердили і твердять про те, що Українська Радянська Соціалістична Республіка не була легітимною державою, як сьогоднішня буржуазна Україна, і тому Радянська Україна зовсім і не була Україною.

Для них жовтень 1944 року, який приніс звільнення від фашистської окупації Україні та її народу, а також травень 1945 року, який приніс разом із червоним прапором над Рейхстагом перемогу й українського, зокрема народу над німецьким фашизмом, — все це не звільнення, не перемога, а нова окупація Радянською Росією. Зі сказаного вище можна зрозуміти, що для них Україною є та Україна, яка була проголошена влітку 1941 року, коли дивізія «Нахтігаль» та загін Степана Бандери «Роланд» увійшли до зайнятого нацистами радянського Львова, а також та буржуазна Україна, яка виникла в результаті реставрації капіталізму та ліквідації СРСР сталіністською бюрократією. А тих, хто не поділяв чи не поділяє з українськими буржуазними націоналістами бачення такої України з ідейних чи національних причин, піддається з боку українських буржуазних націоналістів політичним репресіям.

З 1944 по 1953 рік у незадовго до того радянській Західній Україні йшла громадянська війна між ОУН-УПА — з одного боку, і Червоною армією під керівництвом сталіністів — з іншого. Протягом усього цього періоду ОУН-УПА, яка раніше співпрацювала з нацистами, отримувала фінансування, озброєння та іншу підтримку від імперіалістичних держав та їх секретних служб, включаючи нещодавно створене ЦРУ.

Історики зараз вважають, що з 1944 по 1953 рік від рук ОУН-УПА у західних областях України загинуло майже 25 тисяч радянських військовослужбовців, міліціонерів та прикордонників, дві з половиною тисячі партійних працівників, близько шестисот голів колгоспів та сільрад. Було закатовано 30 секретарів райкомів, 32 голови та заступника голови райвиконкомів, 37 секретарів обкомів партії та комсомолу, сотні депутатів місцевих Рад. За даними Історика Гжегожа Россолінськи-Лібе, ОУН-УПА вбила понад 20 000 мирних жителів України.

Це не рахуючи багатьох десятків і навіть сотень тисяч євреїв та поляків в Україні, знищених українськими фашистами під час нацистської окупації України. На жаль, повні дані про вбитих бандерівцями людей залишилися в немоті історії, але спогади про їхні звірства та пролиту ними кров радянських людей в Україні глибоко вкоренилися у свідомості робітничого класу.

Ці спогади ви не знайдете в жодних книгах, у той час як вони мають бути там. Ці спогади записані, на жаль, лише мною одним. Мені пощастило спілкуватися з тими, хто пережив ці звірства, і завдяки МСВС їх спогади тепер можуть бути представлені міжнародній аудиторії.

У своєму житті я зустрічав багато людей, які сформували мою думку про бандерівців краще за будь-яке письмове джерело. Перша випадкова розмова відбулася у мене з моєю літньою сусідкою, яку я знав дуже давно і підтримував з нею дружні стосунки до її смерті у 2021 році. Під час нашої літньої прогулянки у 2012 році вона мені розповіла про випадок, який з нею стався у її молоді роки.

У привокзальному кафе вона сиділа за столиком із людиною, з якою там же й познайомилася. Під час бесіди з нею він побачив недалеко від них чоловіка, що сидить, якого тут же дізнався і звернув її увагу на нього: «Я його дізнався, це бандерівець». Після цього випадку незабаром вона отримала повідомлення, що її знайомого знайшли в лісі з перерізаним горлом. Це сталося у Західній Україні.

Друга моя розмова про бандерівців та їхні злочини була серед товаришів у березні 2013 року.  Один старий розповів мені та кільком моїм друзям про своє дитинство у селі на Івано-Франківщині. Те, що він нам розповів, згадуючи про дитинство, може шокувати, коли розумієш, що це було насправді, і цьому була свідком ще мала дитина. Через 4 роки після цієї розмови з нами я ще раз запропонував нам зустрітися, щоб я міг зафіксувати його спогади письмово. Нижче я наводжу їх у тому вигляді, як вони були записані мною майже 6 років тому.

Я 1934 року народження.  Мою двоюрідну сестру бандерівці вбили лише за те, що вона після війни пішла працювати до їдальні, готувати їжу радянським солдатам.

Старий також згадував, як одного разу він збирався до іншого села,

Дивлюсь біля дерева, біля дороги стоїть чоловік.  Я йому кричу: «Дядько ви куди йдете?  Чи може вам туди куди і мені?»  Кричу знову: «Дядьку!»  Потім я вирішив підійти до нього ближче, торкнувся, а він висить.

Мій співрозмовник вступив до Комсомолу, але, як він згадував, «я боявся сказати матері, що вступив до Комсомолу, щоб вона не переживала за мене, бо донести могли [українським націоналістам] одразу на мене». 

Він продовжив:

Одного разу ми купалися з друзями на річці, а біля нас сиділи два бандерівці. Сиділи — і вихвалялися один одному: «Ми прийшли в хату, а там скільки хороших речей, сила сильна, то ми перебили всіх;  дивись, а там бабця ожила, та ми в неї давай стріляти: раз вистрілили — ухилилася, то ми її тільки втретє добили».

Мій співрозмовник також згадував, як «одночасно НКВС розповсюджувало серед банд УПА листівки: якщо ви прийдете з повинною до радянської влади, з вами нічого не буде. Багато хто виходив із лісів, але їх тієї ж ночі вбивали бандерівці з усією родиною.

Він продовжив:

У райцентрі познайомився з однією дівчиною, потім посеред дороги побачив її з розірваною головою та бандерівця мертвими, — мабуть, коли вони втекли від переслідування НКВС, бандерівець підірвав себе та її гранатою. Верховники бандерівців на місцях здебільшого були заможними кулаками, які володіли безліччю десятин землі.

Останні спогади, які мною записали з його слів, проливає світло на легенду про те, що бандерівці воювали з нацистами під час окупації.

Зараз кажуть, що бандерівці воювали проти фашистів — за всю мою пам'ять я пам'ятаю лише один випадок, коли німець стріляв у бандерівця. Це було, коли обидва вони, п'яні, почали стріляти один в одного. Німець бандерівця вбив наповал, а сам опинився у шпиталі.  Тоді моя мати ще з ним лежала разом. А так, щоб бандерівці воювали з німцями, такого не було, якщо німці десь стріляли, ті бігли чи ховалися. Коли наші на них наступали, то вони воювали разом із німцями проти Червоної армії.

Третьою розмовою була розмова з моїм сусідом, 1937 року народження, який після війни переїхав на службу батька на північ Хмельницької області. Він розповів, як колись його батько разом із солдатами пішов у ліс за дровами, на них було скоєно напад бандерівців, внаслідок чого його батько отримав контузію.

А в будинку, де вони жили, був бандерівський склад, який виявився після нещасного випадку, коли його ровесник під час риболовлі підірвав себе гранатою. Ще він розповів мені історію, яку чув у своєму селі, що бандерівці голодували та шукали собі їжу. І багато хто, чи то боячись, чи не бажаючи того, їм її не давали.  Один дідусь, щоб уберегти свою корову, спав із нею у хліві, прив'язавши корову до своєї ноги.  Це йому не допомогло. Коли він прокинувся, то виявив її голову, прив'язану до своєї ноги, і те, що вони ще від неї залишили.

Остання розмова відбулася приблизно у листопаді 2018 року. Це була розмова з літньою жінкою, яка розповіла про свою трагедію, яка залишила слід на все життя, про те, як вона у 18 років виявилася вдовою, бо її чоловіка, який виїхав на Західну Україну, у відрядженні було вбито бандерівцями. Були інші бесіди, в яких мені розповідали про те, як бандерівці забирали з військового шпиталю поранених радянських солдатів, а потім убивали їх та спалювали у лісі. Про те, як вони проникли до казарми, де спали радянські солдати та вбили їх.

Коли чуєш усі ці спогади та розповіді від людей, які самі все це пережили, то розумієш, наскільки правдивим у своєму знаменитому памфлеті під назвою «Чому немає назви» український письменник-комуніст Ярослав Галан. Він писав:

Чотирнадцятирічна дівчинка не може спокійно дивитися на м'ясо. Коли в її присутності збираються смажити котлети, вона блідне і тремтить, як листок осики. Кілька місяців тому в горобину ніч до селянської хати, недалеко від міста Сарни, прийшли озброєні люди і закололи ножами господарів. Дівчинка розширеними від жаху очима спостерігала агонію своїх батьків.

Один з бандитів приклав вістря ножа до горла дитини, але в останню хвилину його мозок народив нову «ідею».

- Живи собі у славу Степана Бандери! А щоб, чого доброго, не загинула з голоду, залишимо тобі продукти. Ану, хлопці, нарубайте їй свинини!…

«Хлопцям» ця пропозиція сподобалася. Вони постягали з полиць тарілки й полумиски і через кілька хвилин перед ошалілою з розпачу дівчинкою виросла гора м'яса із стікаючих кров'ю тіл її батька й матері…Ось до чого дійшли виродки-бандити, що іменують себе «українськими націоналістами» - бандерівцями, бульбівцями, мельниківцями. Іхня діяльність за останні роки - це безперервний ланцюг диких звірств, дивовижної розбещеності і неперевершених провокацій.[1].

Галан, який був радянським кореспондентом на Нюрнберзькому процесі 1948 року проти керівників нацистської Німеччини, сам був убитий у своєму кабінеті бандерівцями, які завдали йому одинадцяти ударів сокирою по голові у Львові 1949 року.

Сьогодні в Україні рахунок злочинів тих, хто називає себе ідейними спадкоємцями та послідовниками Бандери, також, як і тоді, йде на тисячі. Як і тоді, вони — кривава зграя шакалів на службі у капіталу, що переходить від одного капіталіста до іншого. Але, змінюючи своїх власників, вони не змінюють своєї суті. В їхніх обличчях і головах немає нічого, крім відсталості та звіриної ненависті. Їхні ідеї реакційні.

 Сьогодні ідеї бандерівщини просувають не лише імперіалісти та буржуазні українські націоналісти, котрі прагнуть виправдати злочини ОУН-УПА, а й ті, хто називає себе українськими націонал-комуністами. Вони хочуть виправдати всі ці страхіття тим, що все це було викликано тією політикою, яку проводив Сталін у Західній Україні.

Але чи можна виправдати тих, хто перетворював міста та села Західної України на справжнє пекло, хто катував матерів та дітей, хто заповнював колодязі трупами українців та росіян, євреїв та поляків?

Так, серед них було також багато заляканих, ошуканих, скривджених і несправедливо репресованих людей, але немає жодних підстав зображати бандерівців борцями за «свободу» проти сталінізму.

 Ми, ортодоксальні троцькісти, розглядаємо те, що відбувалося у західноукраїнських землях у 40-х та на початку 50-х років, як події, які, безсумнівно, вимагають до себе уваги для з'ясування історичної правди. Сталіністська бюрократія відмовилася боротися з українським фашизмом шляхом мобілізації робітничого класу, а натомість зайнялася жорстокими бюрократичними репресіями, які часто спрямовані проти абсолютно невинних людей. Ми, троцькісти, завжди рішуче засуджували та засуджуємо сталінізм та пов'язані з ним репресії та насильства.

Однак це не може виправдати антинародний терор, національний і політичний геноцид, розв'язаний українськими буржуазними націоналістами. Не можуть бути національними героями ті, хто сіяв смерть, страх, горе та сльози на українській землі, хто заливав кров'ю селянські хати, хто наповнював трупами колодязі.  Можна сказати лише одне: Ганьба!  — Ганьба всім тим, хто під виглядом критики сталінізму намагається виправдовувати злочини ОУНівських банд.

Всі спогади, які я навів вище, викладені мною для того, щоб люди знали і не забували про те, чию підтримку використовували та використовують імперіалісти у своїй боротьбі за власну гегемонію, за збереження гніту робітників під ярмом капіталу.

[1] Ярослав Галан. Твори в чотирьох томах. Том 2. С. 183. Київ 1977 рік