8 та 9 травня у Берліні традиційно проходять численні пам'ятні заходи, присвячені закінченню Другої світової війни в Європі. У ці дні керівництво Вермахту підписало акт про беззастережну капітуляцію в 1945 році в Реймсі (Франція) та в Берліні. Нацистський режим було остаточно розгромлено. Адольф Гітлер наклав на себе руки на вісім днів раніше.
Основний тягар боротьби з гітлерівською Німеччиною лягла на плечі Червоної армії Радянського Союзу, яка ціною величезних жертв розгромила Вермахт. Щонайменше 13 мільйонів радянських солдатів та 14 мільйонів мирних жителів загинули у цій війні. Але на берлінських пам'ятних заходах цього року радянський прапор було заборонено. Сенат Берліна виставив понад 1500 поліцейських, щоб забезпечити дотримання заборони на радянську та російську символіку під час відвідування трьох радянських меморіалів у Трептів-парку, Тіргартені та Шенхольцер-Хайді. Поліцейських було більше ніж відвідувачів.
З іншого боку, було дозволено демонструвати український прапор, який використовували українські колабораціоністи, замішані у злочини нацистів під час Другої світової війни. Наприклад, мельниківське крило Організації українських націоналістів (ОУН-М) використало синьо-жовтий прапор із тризубцем, який також прийнято сьогодні в Україні.
У той час як переважна більшість українських чоловіків і жінок разом зі своїми російськими та іншими радянськими товаришами по Червоній армії боролися проти нацистів, ОУН-М і бандерівське крило (ОУН-Б), що суперничало, діяли спільно з німецькими підрозділами СС і брали участь у масових вбивствах, які забрали життя десятків тисяч євреїв, поляків, росіян та українців.
Рішення про заборону демонстрації радянського прапора на пам'ятних заходах було ухвалено, зрештою, Вищим адміністративним судом Берліна-Бранденбурга. Спочатку поліція заборонила як радянські, так і російські та українські прапори, обґрунтовуючи це тим, що це може спровокувати насильство на тлі війни в Україні. Берлінський адміністративний суд скасував цю заборону на підставі судового позову. Але потім, на вимогу поліції Вищий адміністративний суд ухвалив заборонити лише радянський та російський прапори та допустити український прапор.
Політичне значення цього рішення є очевидним: через 78 років після розгрому нацистського режиму в столиці Німеччини заборонено демонструвати прапор визволителів. Прапор колабораціоністів та військових злочинців вітається. Точніший сигнал про схвалення злочинної політики нацистського режиму навряд чи мислимий.
Це не одиничний випадок і не помилка. Скандальна заборона ілюструє, наскільки далеко зайшла тривіалізація [перетворення на буденність] нацистських злочинів у Німеччині. Жоден значний засіб масової інформації та жодна авторитетна партія не заперечили проти заборони.
Тривіалізація націонал-соціалізму невіддільна відродження німецького мілітаризму. Інтернаціонал молоді та студентів за соціальну рівність (ІМРСР) вже попереджав у 2014 році: «Відродження німецького мілітаризму потребує нової інтерпретації історії, яка применшує злочини нацистської доби». На той час молодіжна організація Партії Соціалістичної Рівності (ПСР) протестувала проти історика Йорга Баберовскі, який виступив на захист нацистського апологета Ернста Нольте в журналі Der Spiegel, заявив, що Гітлер «не був жорстоким».
Це попередження згодом підтвердилося. Вже тоді майже всі ЗМІ, керівництво Університету імені Гумбольдта та численні політики підтримали Баберовські та засудили членів ІМРСР за те, що вони наважилися критикувати вкрай правого професора. Тісна співпраця з правими та фашистами з того часу стала звичайним явищем не лише в самій Німеччині, де ультраправа «Альтернатива для Німеччини» засідає у всіх важливих парламентських комітетах, а й у зовнішній політиці Берліна.
Офіційних осіб Німеччини анітрохи не турбує той факт, що підтримуваний і озброєний ними режим Зеленського зводить пам'ятники нацистським колабораціоністам і масовим вбивцям, називає на їхню честь численні вулиці, викорінює в країні російську культуру (не пощадили навіть Олександра Пушкіна та інших найважливіших) забороняє численні опозиційні та ліві партії.
У Прибалтиці так само німецький уряд і німецька армія тісно співпрацюють із силами, які шанують членів СС як героїв.
Якщо простежити за войовничою пропагандою, якою щодня бомбардують населення Німеччини, складається враження, що значна частина правлячої еліти глибоко шкодує про те, що Гітлер не досяг своєї мети — завоювання Москви і знищення Росії.
У докладному коментарі від 7 травня журналіст газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» Конрад Шуллер закликав до негайного вступу України до НАТО, щоб забезпечити її захистом «ядерної парасольки». Він попередив про перспективу «болючого глухого кута», якщо оголошений наступ українців виявиться безуспішним. Тоді «пильність» Заходу може ослабнути, а «спокуса вкладати мізерні гроші в інші проекти, але не в постачання зброї» зросте.
За словами Шуллера, після того, як НАТО «вже зважилося на забезпечення України матеріальною та ідеологічною допомогою», то у разі невдачі урочисті обіцянки альянсу можуть виявитися марними словами. «Тоді союзники розбіглися б, як курчата перед яструбом». Тому, вимагає Шуллер, Україна має отримувати набагато більше грошей та зброї, ніж вона отримує зараз.
Майже через 80 років після того, як значна частина Європи та Німеччини лежала в руїнах, такі люди, як Шуллер, знову готові розв'язати бійню, до того ж ядерну, щоб задовольнити свої імперіалістичні фантазії про світову владу.
Насправді німецький правлячий клас не змирився з поразкою Гітлера. Після закінчення війни знадобилося цілих 40 років, щоб глава німецької держави вперше назвав 8 травня «Днем визволення». Але федеральний президент Ріхард фон Вайцзеккер, чий батько був засуджений як військовий злочинець у Нюрнберзі, також додав: «8 травня — це не той день, який ми, німці, маємо святкувати».
Сьогодні Християнсько-демократичний союз, до якого належав Вайцзеккер, публікує в соціальних мережах повідомлення про те, що 8 травня 1945 року не лише є «днем визволення», а й «днем незмірних страждань».
Постає питання, незмірні страждання для кого? Для в'язнів концентраційних таборів, що вижили? Для тих небагатьох євреїв, котрі врятувалися від своїх убивць? Для робітників, які виступали проти нацистів та яких тероризувало Гестапо? Для греків, югославів, поляків та радянських громадян, чиї життєві умови були знищені нацистами? Для молодих людей, яких поставили під рушницю та відправили на смерть на фронті? Або для розжирілих нацистських посіпак і підприємців, які збагатилися за рахунок аріізації [політики расової «арійської» чистоти] та рабської праці та побоювалися за свій стан, який, на жаль, залишився при них.
Коли історик Ернст Нольте зробив у 1986 році свою першу спробу реабілітувати націонал-соціалізм, то зазнав нищівної поразки у так званій «суперечці істориків» (Historikerstreit). Але коли Баберовскі захищав Нольте у 2014 році, політики, професура та ЗМІ зустріли його з розкритими обіймами. Сьогодні, якби Нольте був ще живий (він помер у 2016 році), він був би обсипаний нагородами.
Реабілітація націонал-соціалізму має об'єктивні причини. Німецький імперіалізм стикається з тими самими нерозв'язними протиріччями, як і на початку ХХ століття. І він намагається вирішити їх тими самими варварськими методами.
Заточена серед роздробленої Європи, динамічна німецька економіка на початку XX століття гостро потребувала сировини, інвестиційних можливостей та ринків збуту. Але вони вже були поділені між старими колоніальними державами. Під час Першої світової війни Німеччина воювала проти Франції, Великої Британії та Російської імперії. Остання полягала в союзі з Францією і, маючи величезну територію, надавала великі можливості для німецької експансії.
Але Німеччина програла війну. Натомість перемоги прийшла революція, яку німецький капіталізм пережив лише завдяки соціал-демократам. Справжнім переможцем у війні стала інша висхідна держава - Сполучені Штати.
Друга світова війна була величезною спробою виправити результат першої. Німеччина хотіла підкорити Європу своєму правлінню та розгромити Радянський Союз, щоб кинути виклик світовій державі – США. З цією метою конспіратори, що групувалися навколо рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга, за підтримки провідних економічних та військових кіл у січні 1933 привели Адольфа Гітлера до влади. Перед його режимом стояли два завдання: насильно придушити робітничий рух, який відкидав війну та мілітаризм, і сконцентрувати всі сили країни на переозброєнні та війні.
Але Німеччина програла і другу світову війну. Німецький капіталізм вижив частково тому, що США потребували його як оплоти проти Радянського Союзу. У післявоєнні десятиліття Німеччина процвітала та розширювала свій економічний вплив у союзі з американським імперіалізмом. Але все змінилося разом із розпадом Радянського Союзу. З того часу конфлікти між імперіалістичними державами посилилися.
США намагаються компенсувати свій економічний спад за допомогою однієї жорстокої війни за іншою. Німецький уряд підтримує ці війни почасти прямо, побічно, маючи намір стати європейським лідером і світовою державою. Через день після початку війни в Україні Німеччина ініціювала найбільше з 1945 року нарощування озброєнь. Як і США, вона неухильно йде шляхом ескалації проксі-війни проти Росії в Україні і навіть не бояться перспективи ядерного знищення.
Це пояснює зміни, що змінилися щодо Гітлера, люта ненависть якого до Радянського Союзу, марксизму і організованого робітничого руху тепер знову набуває привабливості для правлячого класу.
Окрім іншого, заможні верстви міського середнього класу, що збагатилися останніми роками за рахунок буму на ринках акцій та нерухомості, прихильно ставляться до імперіалізму. Доходи робітничого класу одночасно з цим знизилися. Це пояснює перетворення «Зелених», які спочатку позиціонували себе як антифашистів і пацифістів, на затятих мілітаристів.
Небезпека світової ядерної війни може бути зупинена лише незалежним рухом міжнародного робітничого класу, що поєднує боротьбу проти соціальної нерівності та війни з боротьбою проти їхньої першопричини — капіталізму. Ті самі нерозв'язні протиріччя капіталізму, які штовхають правлячий клас до війни, також створюють умови для соціалістичної революції.